Часть 1 ст. 570 Гражданского кодекса Украины содержит легальное определение задатка как денежной суммы либо движимого имущества, что выдаются кредитору должником в счет причитающихся с него по договору платежей, на подтверждение обязательства и обеспечение его выполнения. Анализ данного определения позволяет выделить следующие признаки задатка:
а) как задаток может передаваться денежная сумма или движимое имущество. А учитывая то, что в соответствии со ст. 190 ЦК Украины имуществом являются вещи, а также имущественные права и обязанности, закон допускает передачу в качестве движимых вещей и имущественных прав (трудно представить себе передачу в качестве задатка обязанностей).
На практике задаток чаще всего передается в виде денежной суммы. Имущественный задаток практически не встречается. Сумма задатка (стоимость движимого имущества, которое передается как задаток) может быть любой, однако она обязательно должна быть меньше, нежели общая сумма обязательства (стоимость движимого имущества, которое передается по обязательству). В противном случае такая передача будет не передачей задатка, а исполнением обязательства;
б) задатком может быть обеспечено лишь обязательство, которое вытекает из договора. Иначе говоря, внедоговорные обязательства (Подраздел 2 Книги 5 ЦК) задатком не обеспечиваются;
в) задаток исполняет три основных функции:
- платежную (задаток выдается в счет причитающихся по договору платежей);
- подтверждающую (передачей задатка должник подтверждает наличие основного обязательства);
- обеспечительную (установление негативных последствий неисполнения обязательства, обеспеченного задатком, гарантирует исполнение такого обязательства.
Выделение платежной функции задатка вызвало на практике острый вопрос в возможности обеспечения задатком предварительных договоров (ст. 635 ГК Украины), в частности предварительных договоров, которые заключаются с намерениями заключить в будущем договор купли-продажи объекта недвижимого имущества. Поскольку предварительный договор не предусматривает оплаты, часто возникает сомнение в возможности обеспечения его исполнения задатком (задаток передается в счет причитающихся по договору платежей). Судебная практика на сегодня идет по пути признания задатком исключительно суммы, которая была уплачена после заключения договора с обязательным соблюдение его формы. «В тех случаях, когда стороны договорились заключить договор, но соответственно его не оформили, уплаченные в счет исполнения договора платежи признаются авансовыми и возвращаются в том размере, в котором они передавались» (Определение судебной палаты по гражданским делам Верховного суда Украины от 26.02.2004 г.// «Вестник Верховного Суда Украины», N 3, 2005 г.; Определение судебной палаты по гражданским делам Верховного суда Украины от 21.06.2006 г.// «Вестник Верховного Суда Украины», N 12, 2006 г.- Приложение 1, 2).
Вместе с тем, такое обеспечение является возможным при соблюдении одного из таких условий:
а) Определяя некую денежную сумму, которая передается для обеспечения исполнения предварительного договора, не называть это задатком (назвать, например, просто «обеспечение» либо «обеспечительные средства» и т.п.). Гражданское право позволяет применение так называемых безымянных конструкций, которые хоть и не предусмотрены законодательством, но не противоречат ему. Более того, ч.2 ст. 546 ГК прямо предусматривает, что договором либо законом могут быть установлены иные виды обеспечения исполнения обязательства, кроме урегулированных ГК Украины. Таким образом, денежная сумма, которая передается по предварительному договору, по сути будет исполнять такие функции задатка, как подтверждающую и обеспечительную, но не будет иметь платежной функции. Однако для этого в предварительном договоре необходимо будет предусмотреть и последствия его невыполнения с целью определения судьбы такой денежной суммы.
б) В предварительном договоре предусмотреть оплату суммы задатка (например, в качестве оплаты по будущему договору купли-продажи) и установить, что переданная сумма является задатком.
ПРИЛОЖЕНИЕ 1 ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 26 лютого 2004 року
(Витяг)
У вересні 2001 р. М. звернувся з позовом до К. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. В заяві позивач зазначив, що з метою придбання дачного будинку в сільській місцевості дав відповідне оголошення в кількох газетах і після цього відповідачка запропонувала йому купити в с. Шибене Бородянського району Київської області земельну ділянку та садовий будинок, що належать їй на праві приватної власності. На підтвердження наміру укласти договір купівлі-продажу він, М., згідно з договором завдатку від 21 серпня 2001 р. передав відповідачці гроші в сумі, еквівалентній 500 дол. США (2 тис. 650 грн.). Однак договір купівлі-продажу не був укладений з вини К., оскільки остання не надала правовстановлюючих документів на садовий будинок. У зв'язку з наведеним позивач на підставі ст. 195 ЦК просив стягнути з відповідачки на його користь подвійну суму завдатку, а також зобов'язати К. відшкодувати заподіяну йому моральну шкоду.
К. пред'явила М. зустрічний позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, пославшись на те, що наприкінці червня 2001 р. вирішила продати належну їй на праві приватної власності земельну ділянку. М. звернувся до неї з пропозицією придбати ділянку й у подальшому неодноразово оглядав її, а також документи, що підтверджують право власності на неї, сплатив завдаток і наполіг на вивезенні з дачного будинку зайвих побутових речей. Однак у визначений день для підписання договору купівлі-продажу не з'явився. Згодом став приходити до неї на роботу, поширювати неправдиві відомості, які порочать її честь, гідність і ділову репутацію, що спричинило психологічні страждання та погіршення стану здоров'я. У зв'язку з наведеним просила зобов'язати М. відшкодувати заподіяну їй матеріальну шкоду (що полягає у витратах на перевезення речей, придбання ліків, а також у втраті заробітку) та моральну шкоду.
Солом'янський районний суд м. Києва рішенням від 7 червня 2002 р., залишеним без зміни ухвалою судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 27 серпня 2002 р., позов М. до К. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задовольнив частково: ухвалив стягнути з К. на користь М. подвійну суму завдатку в розмірі 5 тис. 300 грн. та 110,5 грн. державного мита. У задоволенні решти позовних вимог та зустрічного позову відмовив.
На зазначені судові рішення надійшла касаційна скарга К., в якій порушено питання про їх скасування та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Розглянувши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Ухвалюючи рішення про стягнення на користь М. подвійної суми завдатку, суд керувався ч. 2 ст. 195 ЦК, відповідно до якої грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору й на забезпечення його виконання (завдаток), повертається в подвійному розмірі стороні, яка дала завдаток, якщо укладений договір не був виконаний з вини сторони, що одержала завдаток.
Однак вказана норма матеріального права застосована судом неправильно, оскільки правило ч. 2 ст. 195 ЦК про залишення завдатку особі, яка його одержала, або стягнення з неї подвійної суми завдатку застосовується в тих випадках, коли між сторонами було укладено договір, проте він не виконується з вини якоїсь зі сторін. У тих випадках, коли сторони домовились укласти договір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі визнаються авансовими і повертаються в тому розмірі, в якому вони надавалися.
Вирішуючи спір, суд також неповно з'ясував фактичні обставини справи, не перевірив належним чином доводи та заперечення сторін, не дав оцінки наданим ними доказам. Зокрема, суд не з'ясував, чи зверталися сторони до нотаріальної контори для оформлення й посвідчення угоди, з чиєї вини не відбулась угода та чи були завдані порушенням досягнутої між сторонами домовленості збитки.
За наведених обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ст. 342 ЦПК, касаційну скаргу К. задовольнила: рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 7 червня 2002 р. та ухвалу судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 27 серпня 2002 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
____________
Надруковано:
"Вісник Верховного Суду України",
N 3, 2005 р.
ПРИЛОЖЕНИЕ 2
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 21 червня 2006 року
(Витяг)
У червні 2003 р. С. звернулася до суду з позовом до Т., приватного підприємства "Анфілада" (далі - ПП) про стягнення подвійної суми завдатку. На обґрунтування своїх вимог позивачка вказала, що у квітні 2003 р. вона та відповідачка Т. домовилися про продаж належного відповідачці жилого приміщення, а тому 4 квітня 2003 р. з метою забезпечення виконання умов договору купівлі-продажу вона передала Т. завдаток у розмірі 1 тис. 590 грн. У травні 2003 р. Т. повідомила їй про свою відмову від наміру продавати квартиру. Посилаючись на те, що відповідальність за невиконання договору купівлі-продажу має бути покладена на Т., С. просила суд задовольнити заявлені вимоги та стягнути на її користь подвійну суму завдатку.
Ленінський районний суд м. Вінниці рішенням від 27 листопада 2003 р. у задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд Вінницької області рішенням від 8 квітня 2004 р. рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив.
У касаційній скарзі Т. просила скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Суди встановили, що 4 квітня 2003 р. з метою забезпечення виконання майбутнього договору купівлі-продажу належного відповідачці жилого приміщення сторони цієї справи уклали договір, згідно з умовами якого позивачка передала відповідачці спірну грошову суму. Оскільки укладання договору відбувалося за участю ПП, яке здійснює операції з нерухомістю, грошова сума була залишена на зберігання в директора ПП - К.
У травні 2003 р. Т. повідомила С. про свою відмову від укладення договору купівлі-продажу та сплати подвійної суми завдатку.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у зв'язку з безгрошевістю договору завдатку, районний суд виходив із того, що відповідачка особисто не отримувала спірної грошової суми, тому не може нести відповідальність у вигляді сплати подвійної суми завдатку. При цьому суд не надав належної уваги тій обставині, що, крім відповідачки Т., співвідповідачем у справі є ПП, директорові якого спірні кошти були передані на зберігання і який утримував їх під час розгляду справи. Зазначений факт підтверджується також поясненнями директора ПП.
Проте, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд правильно виходив із того, що висновки районного суду неповною мірою відповідають установленим під час розгляду справи обставинам, однак при цьому не звернув уваги на те, що справу стосовно відповідача - ПП - районний суд фактично не розглянув.
Крім того, задовольняючи позов про стягнення подвійної суми завдатку в порядку ч. 2 ст. 195 ЦК 1963 р.*, апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що це правило застосовується у випадках, коли між сторонами було укладено договір, але він не виконується з вини якоїсь зі сторін. У разі, коли сторони лише домовились укласти договір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі вважаються авансом і повертаються в тому розмірі, в якому надавались.
____________
* Втратив чинність, але був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.
Оскільки договору купівлі-продажу квартири, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, між сторонами у справі укладено не було, висновок апеляційного суду щодо обґрунтованості позовних вимог про стягнення подвійної суми завдатку є помилковим.
Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Т. задовольнила частково: рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 27 листопада 2003 р. та рішення апеляційного суду Вінницької області від 8 квітня 2004 р. скасувала, справу направила до суду першої інстанції на новий розгляд.
____________
Надруковано:
"Вісник Верховного Суду України",
N 12, 2006 р.
|
